Знаєте, за що я більш за все люблю книжки?) За те, що коли близька людина тобі її дарує, вона лишає напис, прихований за обкладинкою =) І не настільки важливо, що там написано, важливіше, що він просто є. Що його писала дорога тобі людина. І, найважливіше, коли тобі сумно, або ти сумуєш за цією людиною, ти можеш взяти ту книжку, розгорнути її, провести рукою по напису і посміхнутись – і тебе огорне тепло і спокій)

=)

Я лише починаю своє спілкування  з ними (мені всього 20), а вони вже добряче мене дістали. І з кожним «подаруночком» все менше і менше хочеться пов’язувати з ними своє життя, і все більше задумуєшся про роботу де їх буде мінімум, принаймні в реалі, через комп ще можна потерпіти.

Ні, я не кажу, що всі такі, що хочеться як найшвидше від них тікати, ні. Проте приємних людей мало. Звичайно ніхто не має пилинки з мене здмухувати, але елементарні правила гарних манер? Відміняли, чи що? особливо коли вам ніде дорогу не перебігали і ділити немає чого.

Є й інші люди. Наприклад, мої друзі, або ж хороші знайомі, чи ж просто приємні люди, яких коли випадково перестрінеш на вулиці - із задоволенням підійдеш і привітаєшся, і попитаєш (щиро) про їх справи.

Я думаю кожен був не один раз у ситуаціях коли ми когось випадково десь зустрічаємо і змінюємо  напрямок руху, чи вперто робимо вигляд яка раптом цікава стала ця книжка чи вітрина банку…

Важко наказати серцю щось відчувати, якщо це взагалі можливо. Проте, спосіб є, але ми не усвідомлюємо його.

Як тільки ми його зрозуміємо, він перестане діяти. І ми втратимо єдине, хоч і дуже рідке, обезболююче. Ми отримаємо імунітет, до єдиного наркотику, який не шкодить, а лікує.

Просто, іноді, нам не варто знати

Чому? Чому ви самі робите так, щоб ми не могли вам пробачити? Ви знищуєте все. Гарне і погане. Все. Залишається лиш пустота .. і сум. Буває так хочеться  на все плюнути, на образи, помилки, і просто пробачити. Але «добра душа» і про це теж попіклувалась. І є щось, через, що переступити не можеш.  

В якусь мить хочеться просто підбігти і обійняти, а потім… згадуєш.. і проходиш повз.

                                                                                                …може саме так 
                                                                                                    все і має бути.

Страшно… неймовірно страшно лізти в чиюсь душу… Навіть якщо сам власник вас запросив. Двічі. І чисто з власного бажання. Ви не нав’язувались.

Все одно страшно… Тобі дають дозвіл прочитати саме сокровенне. І серце починає шалено калатати.

Для когось це і є мета - поритись у так званій «брудній білизні». Для кого як. Для мене - це місиво чужого болю, найпотаємніших думок, і чистих справжніх почуттів.

Я боюсь в таке лізти... Навіть за таких умов. Все одно не по собі.

Ех.. *важко дихає* а ти впевнений, що мені варто це читати?..

А ще… мені мабуть страшно так глибоко в нього зануритись. Адже зараз  він просто веселий, безтурботний чувак.

С т р а ш н о …

Все-таки люди отчасти волшебники)

Может мы и не можем двигать предметы, проходить сквозь стены, или испепелять взглядом, но мы умеем дарить свет. Свет в глазах, сияние… надежду, лишь тихими объятьями… боль, всего лишь словом…

Мы можем многое, хотя кажемся такими слабыми.

Но мы волшебники! =)

Разница лишь в том, что когда нам хорошо – ми волшебники и волшебницы, а плохо – ведьмы и колдуны.

Мир - это друзья. Мир - это семья. Мир - это борьба. Порой нам кажется, что мы одни в нем, но это лишь иллюзия.

Мир - это зло и добро, жестокость и милость.

Мир - это солнце, тучи, дождь, снег. Это шаг вперед и три назад.

Это боль, счастье, любовь, дружба, предательство, верность, прощение, ненависть.

Кто-то в нем пешка, кто-то король. Кому-то по душе плыть по течению, а у кого-то просто не хватает сил на большее. Кто-то сбивает ноги в кровь, но не сворачивает с пути, который выбрал, спотыкается, встает и идет дальше.

Жизнь – это винегрет, из друзей и врагов, любимых людей и недругов, потерь и приобретений, боли и радости.

Мы не выбираем меню, но мы решаем, есть это или нет.

Мир - это рассвет и закат. Ежеминутный путь. Кто-то знает куда идет, кто-то – нет.

Я? Я - песчинка в этом мире. Маленькая, но усердно размахивающая такими же маленькими кулачками, думая, что они напугают большую пустыню «Жизнь», поглотившую уже не одну такую песчинку.

                                      Минута счастья за минуту боли…

                                                                Это справедливо.

Ви не втомлюєтесь повторювати, що «все минає». Знов і знов. Ви так боїтесь про це забути?? Забути і нарешті по-справжньому щось відчути?

Я не розумію. Як не намагаюсь – не розумію.

Ну – так, проходить. Що далі? М?

Як можна жити, коли весь час бубниш в голові «все проходить»?

Як на мене, чимось можна жити лише вірячи в те, що воно вічне. Інакше нащо?

Ми теж «проходимо». Так що тепер, не жити?

Може це така втіха?..

Оу! А може це просто виправдання для себе?! Так, так!! Сама легка відмовка, яка тільки може бути. Типу «я не напрягався, бо нащо? все одно мине».

«Любовь – счастье, но лишь когда веришь, что она               
будет вечной. И пусть это каждый раз оказывается     
ложью, но только вера дает любви силу и радость».

…Хто може дати гарантію, що правда завдасть менше болю, ніж брехня?

Прийнято вважати, що краще сказати правду, ніж брехати. В принципі, я з цим згодна. Та й не добре дурити людину. Але чи є гарантії, що біль від правди буде менший, ніж від брехні?

…А якщо вони рівні, то людина може трохи довше пожити щаслива..

…Цікаво, як легко хтось заробляє нашу прихильність, лише тому, що поряд з ним наша близька людина щаслива. І як так само легко, людина, яка робить їй боляче, заробляє нашу ненависть.

На це ставлення не впливають якості цієї людини чи погляди.

В першому повадку, не знаючи її, ми усі її якості одразу окрасимо позитивно і перебільшено добре. Ми навіть особливо не цікавитимемось  нею, та цей марно. Засліплені щастям близької людини ми автоматично зробимо винуватця цього щастя – білим та пухнастим.

В другому випадку, навіть якщо ми знали винуватця як особистість і вона нам подобалась, ми перефарбуємо все, що стосується її, в чорне. Звичайно перший час ми боротимемось з собою. Але, врешті решт, сила любові до близької людини, і бачення того як вона страждає, зробить своє діло. Тепер все, що стосувалось тої людини – вето, вона – погана.

…Яка ж це все дурня! Яка дурня те, що ми можемо з небаченою легкістю, просто з нічого, створювати ставлення до людини – мур, і від тоді все шліфувати під нього. ррРрр

Неабияких зусиль варто те, щоб цей мур потім зруйнувати. А скіки ми можемо наробити помилок, щодо цієї людини, через нього..

…Здається, я починаю розуміти, чому дехто до смерті боїться казати щось чітко. Адже чіткі відповіді накладають на нас кайдани і ми отримуємо тягар відповідальності за прийняте рішення. Куди легше говорити все розмито і відчувати себе вільним.
Рішення несуть в собі обов’язки і тягнуть за собою наслідки. І навіть якщо ми і справді так думаємо, може початись лихоманка страху, яка знов і знов гризтиме нас «а чи вірно ми сказали?» Щось на кшталт страху «закритого приміщення». Це доводить до паніки і до того, що ми відмовляємось від прийнятого рішення, вважаючи його помилкою, навіть якщо це не так. Але тільки після цього приступ проходить.

…Як страшно дізнатись, що це лише наркотик… в моїй крові... і що одного дня я прокинусь і просто не відчуватиму нічого і матиму пояснити це людині… для якої це не наркотик, а життя.

…Як важко сумніватись в чомусь, бути невпевненим. І як приємно легко на 100% щось чітко знати. Не важливо погане воно чи хороше, важливо, що ти не маєш мучити себе ваганнями і сумнівами.

…як важко бути людиною…

…як я боюсь стати бездушною… вбити гірким болем всі світлі, чисті почуття… стати такою, для якої стосунки стануть лише цікавим різноманіттям життя… а на це великі шанси

Мріяти про щось замало. Потрібно щось для цього робити. Ні! Не «щось», а «ВСЕ»! Це ж твоя мрія. Те, що тобі насправді потрібно. Але ж як страшно висунути носа з нірки, з насидженого місця, яке тобі не приносить ніякого щастя, але постійне, сухе і де є що пожувати. А мрія... Вона хитка… Вона не дає ніяких гарантій в замін на твої кроки. Вона просто є. І ти вже сам для себе маєш вирішити: чи ти хочеш усе життя просидіти в тій халупі, де і згадати не буде про що, чи ризикнути, ризикнути заради мрії, заради того, що зробить тебе щасливим, заради того, про що ти тихенько мрієш кожного вечора. Це ж не питання життя і смерті, ні, нащо ж аж такі жертви. Це питання страху і відваги. Питання працьовитості і ліні. За так ми отримаємо лише ту закинуту халупу. За роботу над собою, над своїм життям, ми отримаємо Життя, таке про яке мріємо, яке самі створимо. Питання бажаного щастя. Далекого, близького, неважливо, але ЩАСТЯ.

Ніколи не відмовляйтесь від мрії, якою б безглуздою чи нереальною вона не здавалася. Це ж МРІЯ)

Топаючи додому бачила таке чудо) При чому не  вперше. Правда той раз було далеко і я вирішила, що мені привиділось.

Переходжу дорогу, до зупинки під’їжджає довгий синій автобус (із тих що раніш в нас їздили), на якому «вперто» написано «46тр» ))))))))))))

Видно він завжди мріяв бути тролейбусом, і те що був створений автобусом його не зупинило на шляху до мрії =)